От мені цікаво.
Народилась в сімї дитина...
Батьки її ростять, годують, вдягають...

А потім одного прекрасного дня, кажуть: та як ти можеш?? я стільки в тебе вклав! пів життя загубив!! а ти невдячна тварюка... - ну це так згубша.
Питання просте.
Дитина винна в тому, що народилась??? Вона має до кінця життя батькам відплачувати за все їй добре зроблене?... за поламану психіку, світ з загрозою ядерної війни і радіацією та вічні старання гроші заробити, щоб батьки були задоволені???
Чи вона все ж може взяти спершу все з батьків нічого при цьому не будучи винною?? себто не бути їм вдячною до кінця днів своїх... за це все....
за кожне нагадування про те, що "я ж тебе і вивчив, і оце зробив, і роботу знайшов..."
а навіщо взагалі?...

або ще гірше )
вони щодня піклуються про дитину, нічого не вимагаючи за це )
таким чином, психологічний тиск відчуття цієї самопожертви змушує йти не по своїй дорозі.
а по омріяній дорозі тих, хто привели в цей світ...

чи буває любові забагато???


і взагалі ) тут все про батьків і дітей )
прошу )

Ну менi у цьому планi пощастило.Батьки нiколи не говорять,що все те.що я маю-це iх заслуга.Але я сама це розумiю,але це не тягар на душi для мене.Просто я знаю,що потiм я завжди буду допомагати iм,коли це буде потрiбно.А взагалi не розумiю таких батькiв якi постiйно про це говорять.Дитина насправдi не винна у тому,що народилась.

Не потрібно забувати, що наші батьки теж чиїсь діти..Як виховували їх, так вони намагаються виховати нас..а те, що ти щось їм винен - це не правильно, коли починаються виясняння, хто кому що винен..батьки повинні нести відповідальність, за те, що змайстрували нас, до досягнення повноліття..а далі ти сам вибираєш шлях, по якому йти - слухати лише порад предків, чи слухатись своєї думки..

Поради предкiв слухати потрiбно завжди,адже вони не хотять нам нiчого плохого,але далi вже сам вирiшуеш,що робити Просто я знаю,що моi батьки знають,що я повиина робити вибiр сама,адже менi потiм так жити,але вони пiдскажуть,правильний це вибiр чи нi.Я вважаю,що перед тим як нав*язувати свою точку зору,батьки повиннi подумати,що iх дитинi потiм усе життя прийдеться робити те,що iй не зовсiм хочеться робити

цікаве, філософське питання: "Батьки і діти".
мене батьки виховували нормально: і з розумінням, і з кнутом, і з "пряником", і взагалі без зайвих слів...
просто кажучи вони дали мені все, що вважали за потрібне, іноді я не розумів дечого, але то все приходить з часом...
Точно я знаю одне - батьки у мене найкращі, я їм вдячний за все, що вони мені дали і в чому допомагають надалі!!!
Переконаний - кожен має піклуватися про свої батьків не менше, ніж вони піклуються про тебе!

Цiлком згодна,що пр батькiв треба пiклуватися,адже вони в нас однi,i батькiв не вибирають

Все, що нам дали наші батьки, ми винні нашим дітям, з відсотками правда. Для мене ця проблема вирішена була тоді, коли батьки розлучились. Ні батько. ні мати не хочуть для нас гіршого, але вони не хочуть, щоб ми обпікалися об попіл, на якому вони пеклися, тому і дають свої цінні рекомендації на життя. А слухати їх чи ні, це вже дитяча проблема. Хтось вчиться на чужих помилках, хтось на своїх.

Я звичайно слухаю поради батьків, але в більшості випадків роблю по-своєму. Завжди коли я їх слухаю, виходить шось фатальне.

Взагалі я люблю батьків, і все таке, але їноді вони не розуміють , що потрібно інколи залишити дитину вспокої

Батьки і діти...вічна проблема і без вирішення. Все просто - різні покоління, різні погляди на життя, різне виховання. Тому якими б не були чудовими стосунки з батьками, завжди буде щось, що не розумітимуть ті чи інші, і це нормально...люди взагалі всі різні.
Діти зазвичай є втіленням мрій батьків, через них вони хочуть досягти того, чого не мали змоги отримати самі. От вони і дають пораду з висоти власного досвіду, щоб діти не помилялись так як вони. І в цьому теж можна їх зрозуміти, але не обов"язково робити саме так. Це ж ваше життя і будуйте його самі. (І на чучих помилках рідко хто чомусь вчиться, на своїх якось легше...відчуваєш це все на своїй шкурі і запам"ятовуєш вже назавжди.) А всі ці нагадування на кшталт "Я тебе народила, а ти от так..." це просто від браку уваги до себе, адже чим старші діти тим менше часу вони проводять з батьками.
Але....але батьків треба поважати і піклуватися про них, бо на це вони заслуговують як мінімум (є звичайно винятки, коли і батьками назвати таких людей язик не повертається, але то вже інша історія...). Ну а про любов до батьків я взагалі мовчу, це здається навіть обговорювати не потрібно...

гг.. сьогодні гуляв на Байковому кладовищі і коли ми йшли (ну я був не один) я почув ось такий діалог між бабусею і внучкою :
-"Бабушка, а кто это такие?
-Это , доченька, сатанисты, они ходят на кладбище и поклоняются Дяволу"
Ми з другом спочатку просто повзали від сміху після почутого. А потім стало якось неприємно . "Тогочасні" люди багато чого не розуміють, і відносятся до всього доволі категорично. Я ніяк не підтримую людей , які відкривають рот на речі, про які не мають жодного уявлення... Майже всі сьогоденні батьки оцінюють все по застарілих критеріях, це , звісно, погано, але намагайтеся подумати і подати батькам рід своїх інтересів з "правильної" (для них) сторони.....
гг, але як на мене, ця проблема вічна __)))

"Не твоя вина, що ти батька свого син, а твоя вина — не вміти бути ним" (с) Скрябін

Мені з батьками поталанило. Хоча вони дечого не розуміють з моїх уподобань/переконань, але ніколи не нав'язували як правильно, чи як треба робити… після мого захоплення альтернативною музикою, мама (яка від неї не в захваті) тепер не хоче, щоб я зістригав своє довге волосся, але я це роблю, бо вона свою думку не нав'язує :р

не знаю може я дурноватий придурок, який ненавидить своїх батьків.а може в своєму житі мені на все начхати.я просто не чіпаю їх а вогни мене...

Питання дійсно філософське.
З цинічніх міркувань вони дають нам гроші, потребують за це від нас допомоги.
З морально-етичних ми без них не можемо поки...

-Ключова фраза: Батьки керують нами поки ми не керуємо собою.
Я вважаю що поріг самостійності для кожного підлітка є різним, тому 18 років це не абсолютний барьєр.

Якщо мні таке кажуть-я просто так і кажу-то навіщо було мене народжувати,і якщо я така егоїстка і неблагодарна-то навіщо я вам?То може я піду?При чому кажучи це спокійним рішучим голосом...Вони лякаються і замовкають.

Коли ми живемо з батьками, для нас це рай.....коли ми покидаємо цей рай ми повинні навчитися самі жити..............завдання батьків навчити нас цьому.........але кожний робить так як вважає потрібним і деякі діти віддячують потім, а деякі ні......

А що в когось проблеми з батьками? Треба просто вміти слухати їх і підтримувати як це вони роблять з нами...
І не завжди в проблема полягає в вихованні і поколінні, просто потрібно слухати батьків, але робити так як вважаєш за потрібне, адже наше життя і нам вчитися на помилках... і нагадувати батькам,що вони теж були дітьми...

дурні батьки. на жаль таких дуже багато.



Саме так. Привести її в світ було рішення батьків з усією відповідною відповідальністю. Будь-який тиск, базований на їх власному рішенні, призводить до повного обнулення будь-якої вдячності.

Ні, любові не буває забагато...Просто вона буває неправильно спрямована...І це, на жаль, до добра не доводить...

Дитина росте, батьки зациклюються на своєму поколінні. Одним словом - всім стає скучно і роблять проблему нізчого

Моя мама дуже часто мене тим попрікає,що вона мене народила і я їй постійно щось винна.Я спершу теж так думала,а потім просто надоїло,коли чуєш таке кожен день вже не раз в голові думка пролітає-"краще б не рожалась" Я ж не просила щоб мене народжували, і я нікому нічого не винна.

Батьки і діти...несумісність...ми різні...вони нас не розуміють...

а ти для різноманітності спробуй зрозуміти їх

А я пробувала...я цього дуже хотіла...але вони цього не розуміють...я з ними чужа...я занадто сильно від них відрізняюсь...для них головне гроші...а для мене щастя в коханні...таке відчуття що вони не мої...

мені здається що для більшості батьків головне діти, а відносно грошей, врни просто хочуть тебе забезпечити, я колись також нерозумів своїх батьків, але з віком розумію їх все краще і краще

Вони нічого окрім грошей біля себе не бачуть...навіть мене...тому я сама...

Я своїх родичів взагалі в особисте життя не пускаю, але вони самі мене так виховали.. тобто спричинили це.. З дитинства в мені зкалалось "не можна, вони там чужі".. Хоча завжди з заздрістю спостерігала за тим, які щирі стосунки мають деякі мої друзі з батьками.. А вдома я ніби в оболонці..

Я завжди жила без мами і тата.. Тобто я їх знала і ми бачились.. власне лише так, "мильком".. І от вже два місяці зі мною живе мама і я відчуваю, що їду з глузду.. Вона ніби згадала, що є мамою.. дуже невчасно..

А тепер висновок. Для мене батьки не є авторитетом і ідеалом наслідування.. Тому є ще агресивніше сприймаю якісь настанови, адже ВОНИ так не живуть.. я взагалі я вважаю, що повчати ніхто не має права, якщо сам цього не дотримується... але вже й якщо повчає людина, то вона мусить прислухатись до того, кого вона повчає і враховувати буквально все, в тому числі і час,вік,обставини, характер.. Зневажаю (хай навіть засильно сказано) тих батьків, які сліпо, не чуючи дітини, не усвідомлюючи цього, псують і їй життя, і собі...

Я з тобою цілком згідна...

з приводу теми - можу сказати наступне: є різні ситуаціїї і т.п., але повністю відкидати батьків чи повністю спиратись на власний досвід чи досвід інших людей - неправильний підхід, треба шукати золоту середину....хоча з власного досвіду можу прямо сказати, я хоча в тому віці часто сперечався та нерозумів їх, але їх настанови мені пізніше допомогли - це життя .....

тиск самопожертви - дуже сильна річ... а ще тиск надій і сподівань, покладених на дитину... деколи явно не співмірний не те що з її бажаннями, а навіть з можливостями..
але вважаю, що бути вдячним треба. принаймі за те, що дають батьки зазвичай більше, ніж вони зобов`язані за законом)

Розуміння між батьками та дітьми в принципі майже неможлива річ. Бо вони бачать світ по-різному, і тут нічого не вдієш.
Але головна річ, яка можлива - це взаємоповага. Батьки поважають стан, в якому знаходиться їхня дитина, а діти поважають стан, в якому знаходяться їхні батьки. Це і є можлива точка контакту.

Світ вони бачать однаково, але з різних точок зору. До того ж мають різні життєві пріорітети.
З плином часу точка зору та пріорітети підростаючого покоління все більше буде наближатися до батьківської, аж поки самі діти не стануть батьками.

Якщо точки зору різні, то як на мене, світ для них не є вже однаковим))

Для прикладу : старші люди часто кажуть "от, зараз - значно гірше, ніж було раніше", а молодь зазвичай каже : "ви безнадійно застаріли, і нічого не петраєте у сьогоденні"

Але коли ця молодь стане старою, то причитання будуть ті ж самі: "От, раніше було класно! А зараз повний аЦтой!"
А їхні діти/онуки скажуть: "Цить дід/бабо! Нє шарітє ніц!"

діти стану батьків частіше всього не усвідомлюють вповні, можна навіть протиставляти безтурботність та відповідальність - в батьків і дітей дуже різне співвідношення

спочатку батьки неправильно виховують людей, а потім дивуються як воно таке виросло
от якби в мене померли мої батьки я б був радий шо звільнилась 4-кімнатна кваритра і нікому тепер б не було мені їб...ти мозги, правда прийшлось б самому готувати їсти і заробляти
а ше мене вбиває, коли батьки будують доми дітям і одружуть - це СЕЛО
18 років настало - бувай здоров!
хочеш ше вчитись, будьласка!
закічив універ, влаштувався на нормальну роботу - копен дупен на квартиру
ну може в нас це трохи не реально зразу після універу квартиру оплачувати

На мою думку, про дітей необхідно піклуватися, але не потрібно їм віддавати все і жити лише ними і заради них, а тим більше ніколи не слід говорити дитині, як ви багато в неї вклали - це закон природи - турбота про нащадків, а не ваша заслуга. Все повинно бути в міру, і турбота в тому числі. Дитині слід дати можливості для розвитку, а не вимагати потім щось в неї. Слухав передачу по радіо, куди подзвонила якась жіночка і казала, що вона своє життя присвятила вихованню своїх дітей, а тепер вони не згадують за неї. Думаю, що її основна помилка в тому, що вона присвятила своє життя їх вихованню, а не ставила їх на рівні із собою і своїми потребами. Дитину слід вважати за друга, рівну собі людину, але не як об'єкт опіки, якому слід посвятити життя.

Коли я жила з батьками, в нас були погані стосунки, постійно конфлікти, сварки. Але зараз я живу окремо, в іншому місті, далеко від них, бачимось раз в місяць, матеріально від них не залежу. Дуже скучаю за ними. Хоча знаю, якщо б мені знову довелось жити з батьками, це було б нестерпно. Звичайно я їм вдячна за те, як вони мене виховали. Батьки дають нам основу для подальшого, дорослого життя, а далі ми вже повинні самі...

наливати нарівні і по блядям дружно лазити...

Ти мою думку не зовсім зрозумів. Я мав на увазі, що не потрібно увесь час, все життя віддавати на виховання дитини, бо одного чудового дня можна побачити саме такий результат, про який ти пишеш, це в основному наслідки надмірної уваги і розпещеності. Бути на рівні, це означає не оберігати надміру від реалій життя, не ставитися до дитини, як до сенсу життя.

Щодо частини діалогу в другій темі - залишаю на розсуд модераторів залишити тут чи перенести в тему фізичних покарань.



Прочуханка ременем відбиває дитині нирки, а від ляпаса може перекоситися обличчя. Все це творять не алкоголіки і садисти, а звичайні «благополучні» кияни. Зараз мало хто б'є свого малюка у виховних цілях, тверезо відлічуючи, скільки ляпасів треба дати за розбиту вазу, а скільки за пропущений урок. Але труснути за плечі, щоб замовк, рвонути за руку, щоб квапився, або просто наддати зопалу - «тому що розлютував!» - у батьків, засмиканих стресами, в межах норми.

Як же вони дивуються, коли через такі «дрібниці» дитина стає інвалідом. Нещодавно в Києві госпіталізували 13-річного хлопця з гіпертонічним нападом: батько, накрутивши хлопчикові вуха, викликав різкий притік крові до голови. Травматолог однієї із столичних приватних клінік Олександр Самойленко розповів, що ми робимо з своїми дітьми.

Коли батьки 11-річного Юрія розвелися, він перестав слухати матір, почав прогулювати уроки. Ймовірно, жінка побоювалася, що тепер йому не вистачає «міцної чоловічої руки». Коли виявила сигарети в кишені, взялася за ремінь. Мовляв, дорослому хлопцю майже не боляче - хоч налякаю... Поступово така ситуація стала звичною. Син ухилявся, бігаючи по кімнаті, а мати в серцях хльостала ременем, прагнучи потрапити по м'якому місцю. Коли у сина виявили хронічний пієлонефрит, вона не могла повірити, що це якось пов'язано з «вихованням». Як показали обстеження, дитині регулярно потрапляло по поясниці, хоча він на синяки не скаржився, та і мати не намагалася його оглянути. Ймовірно і силу свого удару, навіть пом'якшеного одягом, вона не розраховувала.

Семирічну Юлію і батько, і мати обожнюють. За неймовірну непосидючість дівчинку прозвали «дзигою»("Юля-юла"). Деколи на маля, що розійшлося, не діяли ні домовленості, ні окрики. Ляпанець або запотиличник вважалися способом привести її до порядку, а не покаранням. Непосидюча Юля навіть не ображалася. Але одного разу після запотиличника дитина врізалася головою в батарею і знепритомніла. Лікар визначив струс мозку. Очевидно, батько, вийшовши з себе, ударив сильніше, аніж зазвичай, і в той момент, коли дівчинка, що бігла зі всіх ніг, не могла зберегти рівновагу. Тиждень лікування в лікарні і два вдома повним одужанням не закінчилися: Юлю тепер постійно мучать головні болі.

Якщо трирічна Маша упиралася, мама рішуче тягнула її за руку. А коли малятко намагалося підняти щось з брудної землі, різко смикала вгору. В результаті - підвивих передпліччя, одна з найпоширеніших травм у дошкільнят. Адже в цьому віці зв'язки ліктьового суглоба ще не окріпнули. Травматологи вправили суглоб. Але як тільки мати з донькою зробили крок за поріг медичного закладу, дитина посковзнулася, і жінка звично потягнула її за руку. Повторний підвивих - і лікування довелося починати наново.

Знаюча людина
Павло МАЛЕНА, заввідділенням ортопедії-травматології дитячої лікарні 2, керівник єдиного в Києві дитячого міського травмпункта:

- Кожен шостий з юних пацієнтів отримує пошкодження вдома. Щорічно таких випадків - більше 2,5 тисяч. Дорослі найчастіше запевняють, що дитина «просто впала». Приховують навіть явне регулярне насильство. Залишається лише умовляти родичів визнати правду, звернутися до дільничного, в соціальні служби, куди щорічно поступають 500-700 скарг на насильство в сім'ї. Недавно жінка привела семирічну дитину, у якої вся спина була вкрита синцями.

Цифра

50% українців вважають, що до своєї дитини можна застосовувати тілесні покарання.

Щодо останньої цифри зауважу - це ті 50%, які зізналися. Насправді цифра межує десь з 90-95%, це добре перевіряється анонімними опитуваннями дітей - просто інші батьки приховують це, отже чудово знають, що так робити не можна, але роблять.

От Вам і "критичні випадки ми не розглядаємо".

Кожна людина маю індивідуальна, кожна людина повинна мати свою долю, своїх друзів, свою сім"ю, свої цінності.
Якщо батьки вирішили народити дитину і дати їй шанс пожити в цьому світі, то вони просто самі забов"язані дати цій дитині все. І дитина/людина доросла повинна потім сама вирішувати як, де і з ким прожити своє життя. Також дитина повинна не забувати опікуватись про батьків, допомагати їм по можливості. Тут як то кажуть, обидві сторони повинні піклуватися про один одного.

Звичайно, діти мають бути кращими. Чому б ні? Якщо дитина в чомусь краще за батька, то цілком можливо вона може стати ідеалом для наслідування, та авторитетом. Проте слухатись тато дочки не зобов*язаний, а ось дитина повинна слухати батьків, бо вони несуть усю повноту відповідальності за виховання.

Кожна людина має право на особисте життя, на особисті помилки, вибір і т.д.
Батьків треба поважати, прислухатися і звичайно допомагати їм коли вони потребують, вони ж нас родили, виховали, виростили...
а докори звичайно обідно, з однієї сторони, з іншої-признаки егоїзму ..........

мої батьки для мене є авторитетом але аж ніяк не ідеалом і не прикладом для наслідування. Ціную їх думку. Але ми занадто різні, щоб прагнути бути схожою на них. Стосунки з ними аж ніяк не компанійські. За порадою я перш за все звернусь до друзів. Все-все-все їм не розказую - в мене своє життя - в них своє.

А хто мені скаже, що зробити, щоб батьки не "пиляли" мене на рахунок компа?

розпиляй комп

А саме на рахунок чого? Ти весь час за компом і нічого більше по хаті не робиш, чи ти деколи (часто) просиджуєш за компом?

Можливо десь 4 години на день, на днях он модема забрали...

Пояснення таких дій батьків мають бути... Чим батьки аргументують заборону ?

Діти, коли малі, як чистий аркуш паперу в який потрібно вкласти все хороше.У дорослому житті вже буде легше робити висновки коли і як себе вести. Вони тоді не говоритимуть,про їхнє погане вихованняі батьки є для них прикладом.