Чи довго в Україні будуть спілкуватись українською, чи тільки по селах і то суржиком?

тема задана щоб знайти спільне розуміння в подальшій життєздатноті нашої мови.

Цитата

Наскільки життєздатна наша мова

НАЗАВЖДИ! Вона була! ВОНА є! ВОНА буде!

Україна через 20 років, десь у Донецьку:
до магазину заходить чималий чолов"яга(з виду видно що барига якийсь, що тільки-що з Росії під"їхав) і питає у жіночки за прилавком:
-Сігарєти єсть?
Жіночка, посміхаючись у 32 зуби:
-Ану бидло москальське, вийдіть будь ласка з магазину! Або перепросіть за свій вчинок і запитайте моєю рідною, солов"їною!
Москаль:
-Вибачте будь ласка, забувся трохи! Чи не могла б мені панночка продати декілька циарок?
-З радістю,-відповідає жінка, даючи йому пачку цигарок з чудовою назвою "Біломор"

Отак хотілося щоб було!:)

на жаль у Львові спостерігав подібну ситуацію але продавець перейшла на російську так що через 20 років такими темпами і в Галичині буде в кращому випадку двомовність

Не дивно, що така українізація викликає опір в цивілізованих людей. А ще в цьому анекдоті вражає сліпота щодо реальної мовної ситуації, спонук, які керують мовним вибором наших громадян. Ясна річ, це не сприяє життєздатності мови.

повністю згідний з Еміка . хтілось би знайти обьєднуючі мотиви а не тільки сліпий патриотизм.

Патріотизм, це для Вас недостатній фактор обєднання?

Питання не в тому, наскільки мова життєздатна. Швидше, наскільки правильна державна політика щодо цього провадиться (правильна в усіх сенсах - і щоб достатньо інтенсивно, і щоб не занадто нав’язливо...). А сама собою наша мова значно менш життєздатна, ніж англійська, скажімо, якою вже і машини говорять. До того ж питання в "якості" носіїв мови. А українці є дуже неякісними носіями української культури. На жаль.

Останнім часом дуже часто можна почути від молодих людей (часто навіть львів'ян), що, мовляв, ім важко виражати свої думки на українській мові і тому в розмовній мові вони переходять на російську. Причому це переважно люди, які дуже добре говорять чистою літературною укр. мовою на роботі, в універі, тощо. Людина, яка без проблем може відчитати наукову лекцію на українській мові, виходить з авдиторії і в розмові з друзями відразу переходить на рос.
Пояснює це тим, що, бачте, українська мова не може задовольнити всіх її потреб у саме РОЗМОВНОМУ спілкуванні.

Таким чином, існує небезпека, що в майбутньому укр. мова перетвориться на такий собі "літературний стандарт", який будуть вживати лише в офіційній і науковій сферах. А для розмовних цілей люди вживатимуть "більш гнучку і придатну для висловлення найбільш інтимних і глибоких, а інколи і не дуже, думок", москальську, яка, до речі, багата огидною нецензурщиною, яку молодь дуже активно сприймає. Може звучить занадто глобально, але нашу мову може спіткати доля латини.

Тому я вважаю, що особливого розвитку потребує саме розмовна українська мова.

з чим ти хочеш об"єднуватись? з мовою? мовою треба жити, а не робити з неї політичне пугало

здуріти! а що тоді казати про криворіжан, які на факультеті української філології раптом зрозуміли, що мова-то солов"їна!!!!

Шановні пани ніколи не пробували хоча б в темі про українську мову писати замість "на українській мові" і "на Україні" - "українською мовою" і "в Україні"?

Це від нас залежить.. От здається, що так багато тих, хто балакає, думає, любить українську... А потім поїдеш далі за Львів - і враження зовсім протилежне...

Та й у самому Львові зараз ситуація не краща, в мене на роботі чомусь керівництво між собою спілкується російською, хоча корінні львів"яни в якомусь там поколінні..
На вулиці молодь чомусь хоче говорити російською, хоча з боку ці потуги дуже смішно виглядають,бо не знають російської добре , а коли до них телефонують батьки - тоді переходять на українську мову..

Та насправді нарікати тут нема на що... Пригадую Політех часів закату СССР. Львівський Політех. Там дуже важко було десь почути Українську... Але поволі-поволі й все стало на свої місця. І в цілій Україні так поволі відбудеться.

Я коли прочитала тему, подумала, що то російські кгбісти роботу в Україні проводять (вже одного разу трапився мені новинний якийсь ресурс, де в одному матеріалі Путіна з Бандерою порівнювали, а в інших - взагалі мало по голівці не гладили). І після першої ж відповіді хотіла закривати - думала, всі зрозуміли, до чого ця провокативна темка. Але побачила, що таки повівся народ.

Саме формулювання теми закладає психологічні основи сумніватися у життєздатності української мови і України загалом. Десь там на підсвідомому рівні. Епоха у нас така, що загарбанням одним нічого не досягнеш - різні там ООН і НАТО не дадуть. Треба зсередини псувати продукт - є ж НЛП різні, комунікативні засоби - вплинеш і не помітять.

Результат теми після другого-третього поста таки набрав очікуваних кимось обертів: Хто кричить, рвучи сорочку на грудях - навіки слава!, а хто почав знову про те, що навіть у Львові народ між собою на російську переходить. Итого, что и требовалось доказать - українська мова нежиттєздатна навіть у Львові, про Київ, а тим більше Донбас і мови нема. Розвод на рівному місці. Обережніше треба все українське захищати, громадяни панове. А модераторам-адміністраторам пильнішими і більш "продвинутішими" (Доктор Вебер, ти ж тут часто - поміг би людям чи що?!)

Як останній аргумент - прочитайте всі дописи автора на форумі (їх не так багато - аж 4) і зробіть висновки.

О, якщо українська мова збереглася через віки, вижида під час того, що з нею робили, то я впевнена, що вона буде житима доти токи не помре останній українець.

Є основні тенденції розвитку чи то мови, чи то ще чогось... Просто треба зберігати і підтримувати хоча б теперішню тенденцію і справа українізації є справою часу. Різко нічого не зміниться і всі не стануть "щирими українцями" за 1 день. Це треба розуміти і відноситися спокійно. Ну і набратися терпіння... )

Мова - це ідентифікатор української нації. Доки є народ, а не сброд, мова буде жити. Доки житиме мова - житиме і народ.

Справді, перший допис теми сформульовано тенденційно, але ж проблема дійсно актуальна. Наприклад, якщо майже вся фахова література іноземними мовами, то це свідчить, що з українською мовою дійсно не все гаразд. І відмахуватись від проблеми (мовляв, це провокація) - це не найкращий засіб її вирішення. На жаль, психологічні основи сумніватися у життєздатності нашої мови закладаються зовнішньою реальністю, а не автором теми. Тож краще подумати, як зробити мову життєздатнішою. Я також не люблю ані ура-патріотичних криків, бо вони нагадують радше мантри, аніж аргументи, ані плачів над нашими нещастями. Однак те, що в цій темі є і те, й інше, це навряд чи вина автора, адже відповіді відображають думки учасників.
Перше твердження автора теми спростувати досить легко - українська дедалі ширше стає мовою освіти (тож стереотип про "сільську мову" явно застарілий). Причому, проникає навіть у мову російськомовних (іноді у студентських розмовах можна почути щось на кшталт "сначала считаеш ПДВ, а потом пенсийный" чи "а как проводится переоблик?").

Це свідчить, що у нас не все гаразд з книгодрукуванням та державною підтримкою такого бізнесу, супроти імпорту друкованої продукції. Ось і все. Я не проти обговорення подібних тем і реальних проблем, я шкодую, що іноді ведуться на очевидні провокації.

І що ви зациклилися, кругом лиш одні провокації бачите. Добре вам у Львові, почуєте декілька російських слів від співрозмовників в день і починаєте хвилюватися за нашу мову. А що робити тим, кого постійно російська оточує? В кого 60-80% співрозмовників російськомовні, які навіть не задумуються над питанням вивчення української?
Можливо людину дійсно турбує така ситуація, і яка відповідь від українців заходу, які мають бути двигуном українізації? Провокатор?

На жаль, не все. Спробую трохи продовжити психологізаторський дискурс, якщо вже в цій темі були згадані психотехнології. Сподівання на державну підтримку (яка завжди є недостатньою) іноді слугує психологічним виправданням бездіяльності. Мовляв, ми б щось зробили, але немає державної підтримки, тож нам нічого не залишається, як сидіти, склавши руки. Тим часом ті, хто не сподівається на державну підтримку, непогано дають собі раду. В гуманітарній сфері провідні видавництва, як правило, недержавні: "Основи", "Дух і Літера", "Літопис", "Критика", "Фоліо", "Кальварія", "Піраміда", "Факт" (цей перелік можна продовжити).
Крім того, саме по собі державне фінансування проблем би не вирішило. Якщо в українських перекладах бувають явні ляпи (наприклад, французького соціолога Е.Дюркгейма часто обзивають Дюркгаймом на німецький лад), то держава тут не винна. Для того, щоб зробити якісний науковий переклад, потрібна розвинена традиція, а у нас, на жаль, в багатьох сферах такі традиції лише формуються. Навіть найбагатше фінансування не здатне вирішити проблему - потрібен час, щоб зміцнів прошарок висококласних фахівців (хоча фінансування здатне прискорити цей процес). Поки що найбільшим благодійником наукового соціально-гуманітарного перекладу є фонд "Відродження".
Основна проблема з книгонаписанням, а не книгодрукуванням. Англомовні наукові праці і підручники вигідно відрізняються від вітчизняних. Деякі російські книги також є ґрунтовнішими та змістовнішими за українські відповідники. Варто усвідомлювати постколоніальний характер української науки. Це вбереже як від ура-патріотичного возвеличення вітчизняної науки, так і від відчаю, адже об'єктивно потрібен час, щоб подолати провінційність. Тож, не заплющуючи очі на загрози, будемо закладати фундамент успіху. За 16 років незалежності українською мовою з'явилось в десятки разів більше філософських перекладів, ніж за весь час СРСР. Це обнадіює.

Під державною підтримкою я мала якраз НЕ ФІНАНСУВАННЯ, а, власне, закони. Так, наприклад, традиція видруку журналів починалася (і ще 6 років тому тривала) за кордоном - Угорщина, Фінляндія, Росія. Чому? Бо невигідно їх було друкувати в Україні, навіть видавництво Бліц-Інформ (!!), котре є, власне, видавництвом, не всю свою продукцію друкувало в Україні.
Отож, якби підвищити акциз на ввізну продукцію (Росія), і знизити ПДВ на друковану українську книгопродукцію, як це робиться в більшості розвинених країн - українська книжка би просто розквітла пишним цвітом. А зараз будь хоч яким патріотом і активістом (спортсменом, комсомольцем...) - якщо трати перевищуватимуть дохід - ніхто цього не робитиме. Ті, що все ж друкують книжки, друкують так само комерційну продукцію (сувенірну, рекламну і т.д). Але розпорошення діяльності до підвищення якості ніяк не призведе. При настанні трохи скрутніших часів книгодрукування відпаде в першу чергу.
Про проблему авторів і художнього виконання вже було в темі про українську книжку (з голосуванням). Там вже все сказано, в принципі. Автори є, і перекладачі є, зараз вже, як виявляється, і видавці є. То в чому ж справа? Чого нема українських книжок кишенькових форматів, що були би також дешевими і доступними для широкого загалу? Ні, вони, все ж, є... Але регіонально. Це книжки, котрі автори видають за власні кошти і самі збувають через книгарні (знаю живі приклади). Такі книжки можна знайти, як правило, на полицях при підлозі чи під стелею. Але не у всіх книгарнях і далеко не по всій Україні. Відповідно, вони невидимі.
Я займаю саме активну позицію, наскільки можу. Але стикнулася з тим, що видати будь-який переклад в Україні - практично неможливо. В першу чергу все впирається в авторські права. Лише певні видавництва мають право закупити права у російських посередників. Жирна крапка.
.... не можу на цьому закінчити. Все ж сподіваюся, що попри змінах усього і вся в Україні, щось таки та міняється у цій справі просто зараз і завтра мої слова будуть вже неактуальними. З радістю перекладала би книжки, якби були охочі їх друкувати.

Як останній аргумент - прочитайте всі дописи автора на форумі (їх не так багато - аж 4) і зробіть висновки.(від Svita)

Хотілось людей розбудити на конструктивний діалог , а виходить якусь провокацію здійснив.
Мова йдеться про те, шо наша країна біс знає вже скільки ( бо я забув ) незалежна а я споглядаю одну шароварщину. Хоча цим словом добре володіють різні русофоби, русофіли і іньші мутанти не від України я вкладаю в це слово показуху для туристів( козацькі одяг, народні пісні). Я в цьому нічого поганого не бачу , але я сучасний українець і хочу дивитись вперед ( звичайно і про старе памятаючи ) , але спитайте в себе чи українізований у вас Віндовс( українізатор легко скачати в неті), скільки фільмів на укаїнській ви дивитесь, на скільки якісний їх переклад , чи доступний вам широкий спектр літератури( на Хмельничені дуже важко знайти дитячу книжку не кажучи про художню літературу. цих книжок просто не знайдеш !) , скільки раз ви чули що Крим має бути російським і чому там безперешкодно діють проросійські організації , діяльність яких суперечить законам України про недоторканість і незмінність її кордонів. Ось де працює внутрішнє втручання ! І ще просто у моєму середовиші, русифікованому на 80 %,
за десять років стало в сто раз складніше підібрати українське слово .
І на останок найвищим проявом українців і всії їх організацій був би спільний меорандум-звернення до керників держави з вимого повної державної підтримки української мови на всіх її щяблях суспільства ( сподіваюсь це не буде здаватись комусь пафосним ).Врешті решт ми маємо на це право.

а поширення брєдятини як форми гумору хіба не свідчить про ментальний розвиток мовників? анеки "про москалів" це вєсчь

На жаль, "бредятина" свідчить про не надто високий ментальний розвиток. Допоки українська мова утверджуватиметься за допомогою анекдотів "про москалів", доти це буде симптомом її загроженості. (Наприклад, російську мову не утверджують анекдотами "про малоросів").

Краще сподіватись на громадянське суспільство, а не на державу. Держава не може стати чудодійним засобом, хоча б тому, що її апарат складається із представників різних частин суспільства, тож якщо якісь із них не хочуть підтримувати державну мову, то державна політика, що реалізовуватиметься такими людьми, не дасть плодів. Мова утверджується насамперед не державними актами, а самими громадянами у їхньому повсякденному спілкуванні. Тож проукраїнським організаціям краще думати не про меморандуми (які мало хто сприйме всерйоз), а про шляхи популяризації української в своєму найближчому середовищі (місті, ВНЗ тощо).

обгрунтуй

так само можна сказати, що ніхто не вважає, наприклад, анеки про українців в Росії чи про бельгійців у Франції загрозою їх національним мовам

Тож проукраїнським організаціям краще думати не про меморандуми (які мало хто сприйме всерйоз), а про шляхи популяризації української в своєму найближчому середовищі (місті, ВНЗ тощо).

Я рахую треба робити і те і іньше. Ми не партизани щоб тихенько робити свою справу, ми повині дати розголос
такому становищу нашої мови. Я рахую що мене обмежено у правах як українця. В першу чергу у вільному доступі до МОЄЇ РІДНОЇ МОВИ ( у всіх її проявах)! ЩЕ ХТОСЬ ТАК РАХУЄ ??? Десять років я споглядаю як у своїх котлах варяться різні українські політичні і релегійні організації, і все це далі їх стін не виходить . На вулиці переважно російська і суржик. І навіть своїй дитині, деколи важко пояснити якісь питання на українській. Я рахую, що кожен СВІДОМИЙ українець, який має почуття національної гідності, повинен у голос заявити про попирання своїх національних прав ! Ми живемо на своїй землі і до тепер чуємо про статус другої мови. Хоча де факто вона вже такою є. Чи комусь так не здається ? Ми живемо у технологічно-інформаційному просторі, який надає можливість згуртуватись і висловити своє незадовлення і беззаперечну незгоду з таким станом речей . В нас є на це право !

Ну висловили, далі що? як ти рахуєш?

Українців в Росії згадують досить рідко. А от на багатьох українських форумах росіян обговорюють дуже часто. Іноді навіть складається враження, що для декого лаяти "клятих москалів" є ледь не сенсом життя. Це і є ознака залежності - якщо при обговоренні української мови думають насамперед про російську. Звісно, постколоніальний спадок не долається відразу, але від нього потрібно дистанціюватись, наскільки це можливо.

Щодо анекдотів, то вони бувають різними. Наведений в цій темі анекдот явно нереальний з психологічної точки зору, оскільки хамство зазвичай викликає ворожість. Хід думки на кшталт "я його ображатиму, а він у відповідь впаде на коліна переді мною" (а саме на цьому побудований той анекдот) суттєво відрізняється від реальної реакції на хамство, тому той анекдот є не відображенням реальності, а породженням акцентуйованої психіки.

анек явно маразматичний. він якраз висміює мовну нетерпимість доводячи її до абсурду. національно схибленим він здаватиметься несмішним, бо "то так і має бути" так само як і постколоніальностурбованим, бо це ж нетолерантність і свідчення нездорової психології. тільки людина без цих манєчок оцінить тонкий гумор.

Зверніть увагу на контекст анекдоту - він підкаже, яке значення в нього вкладалось.

чому він цитувався чи "Донецьк через 20 років"? мені це байдуже, таргани в голові від говоріння не виникають і не зникають імхо

Життєздатність мови - це питання власної життєздатности.

А ось в мене зовсім протилежна думка склалася. Росіяни до того часто чіпають українське питання і так його поносять (можна навіть виводити це слово від "понос" у даному контексті), що у мене виробилася дуже стійка алергія до російських форумів. Напротивагу українським форумам, де це питання хоч і зачіпається, але у досить пристойних висловах і епітетах. Я мала на увазі при цьому не російськомовні форуми, на котрих переважають російськомовні українці, а власне російські, де домінують росіяни, як дописувачі.

Пані, а зможете мені показати хоч один форум в Росії, де не було б гілки про Україну?
Бо я в Україні навпаки зможу.

А ну давайте згадаємо якими методами утверджувалася в україні російська мова?
Може ви такий спосіб вважаєте кращим за анегдоти?



Нажаль це правда, діяльности суспільних організацій не видно, тільки жалісні писки і гальванація перед виборами. Та ж Свобода нічого не зобила для популяризації української, це зміщення уваги з конструктивного русла в деструктивну суперечку.

На неполітичних форумах (наприклад, вузькоспеціалізованих) українсько-російська проблематика не піднімається (це стосується як українських, так і російських форумів). Однак в попередньому обговоренні я мала на увазі саме "політичні" форуми. Тож для порівняння я знайшла 3 форуми:

http://forum.msk.ru/dialog/?p=2
http://polit-forum.ru/forumdisplay.php?f=1
http://www.volchat.ru/forum/viewforum.php?f=6

Відмінності очевидні.
1.На російських форумах Україна згадується, як правило, в зв'язку з певними подіями, і обговорення не виходить за межі теми. Тоді як у нас згадки про "клятих москалів" можна знайти будь-де. Навіть якщо обговорюються суто українські події, часто знайдеться хтось, хто звинуватить росіян. Росіяни ж при обговоренні внутрішніх подій про українців майже не згадують. Отже, на російських форумах Україна згадується в розділі зовнішньої політики, а у нас Росія - майже скрізь (в історії, літературі, мові, науці, освіті, притому навіть в темах, в назвах яких немає й згадки про Росію).
2. Крім України, на російських форумах обговорюються інші країни - Грузія, Литва, США, Великобратинія тощо. Причому значно більша увага зосереджена на США, ніж на Україні. У нас же із усіх іноземних країн найчастіше згадується Росія.
3. Щодо культури обговорення згодна - у нас ширший спектр поглядів. Але знову ж таки, це може бути результатом того, що в росіян українське питання - не першорядне, тому вони задовольняються стереотипами, детально їх не обдумуючи.
4. Якщо подивитись розділи, присвячені національній ідеї і т.п., то в росіян Україна згадується вряди-годи, а у нас дехто вважає, що більший патріот - це той, хто більше лає москалів. Подивіться хоча б на мовні дискусії. Іноді за принципом "аби подалі від москалів" намагаються відкинути слова, що існують ще з давньослов'янських часів. І, як не парадоксально, мірилом (хай навіть негативним) при цьому виступає російська мова.

Я розумію, що така ситуація склалась внаслідок об'єктивних історичних обставин, але від неї потрібно дистанціюватись. Це той історичний спадок, який має бути якнайшвидше подоланий.

http://www.ruswiss.ch/club/index.php?showtopic=32066 - ось приклад неполітичного вузькоспеціалізованого форуму. Відкрила першу тему зі словом "американське" в назві - виявилося - про Україну. Вдалішого прикладу годі було шукати. Що то була дійсно перша відкрита мною тема за багато місяців, мусиш вже мені повірити. Але як дійсно не віриш, то позаходь туди частіше і почитай теми - різні, від перукарських до питань з документами. Отож,
1. не згодна - приклад вище.
2. Згідна, але знову ж таки наведений приклад ілюструє, що то лише може так здаватися, що обговорюють багато інших країн. До речі саме США чогось завжди ідуть поруч з Україною або/та епітетами - оранжоиди, оранжоидниє піндоси і подібне. Хоча до чого тут оранжевий колір до Америки?
3. У нас культура мовлення трохи вища. Ще поки що. А ось вибір тем поки що ще кульгає. Звиняйте, сама б хотіла іншого.
4. Дуже згідна Еміко. Ми у цьому з тобою вже давно погодились.

Затуляти очі - це не вирішення проблеми і не показник високого культурного рівня. Це лише певний стереотип нав'язаний вихованням. "Тобі сказали що ти гівно, а ти промовч, будь розумнішим".
Проте, коли ми виростаємо, то вже самі вирішуємо мовчати чи відповідати, і що відповідати.

Змагатися у тому хто більше кого облаяв, проводити дослідження з вивченням форумів - це теж ознака інфантилізму, незрілої психіки.

ВЖ навів приклад - де на москальському форумі кіноперекладу пропонувалося фізичне знищення українців.
Подібного дикунства на українських форумах нема. Москальський Шовінізм - це факт.
І аргументи на кшталт "он подивіться, а хтось теж погане про москалів сказав" ніяк не його виправдовують. Знову ж таки інфантильні аргументи якісь.

"Подібного дикунства" не бракує навіть на цьому форумі. Я не люблю бабратись в помиях, тож сподіваюсь, що Ви знайдете самостійно, через пошук, ввівши типові фрази про "москалів". Більше того, тут Ви знайдете не одну тему, де обливають брудом не іноземців, а таки своїх співвітчизників, що так само працюють, платять податки, хочуть щастя своїй країні, однак їхнє бачення розвитку нашої країни чимось відмінне - і за одне це їх ладні з багном змішати. Тож "погане" нерідко доводиться вислуховувати не москалям, а нашим співвітчизникам, з якими нам жити в одній державі, і серед яких, до речі, ми намагаємось розширити сферу побутування української мови. З такими методами не дивно, що успіхи поки що не вельми значні.

Все залежить від бажання людей. Можна купити необхідно для цього літературу, і самостійно вивчати. Можу навести приклад. В наше місто приїхав хлопець з Росії, переїхав сюди жити. Він не погану посаду тут знайшов... ). Він менше чим за 6 місяців вивчив українську досконало! Розмовляє навіть краще, ніж ми, корінні мешканці.
А тепер останнє. Якщо буде економічний ріст в Україні, і буде належне фінансування для вивчення мови, тоді звичайно ж піднімиться пристиж. І будуть більше людей вчити. А так який їм сенс?

Доповнюючи попередній допис, згадав історію із своєю родичкою. Вона мешкає в Хабаровську, тобто за тисячі кілометрів від України, ну і розмовляла звичайно російською. Але часто приїздила до нас в село, і за кілька місяців так шпрехала галицькою говіркою, що не скажеш шо людина 20 років спілкувалася російською.
А другий випадок взагалі дуже типовий - інший родич, який мешкає в Києві, в селі ше більш менш розмовляв українською, а в Києві - тільки російською, хіба шо коли я в гості приїздив, він гречно переходив на рідну мову, шо мене бісило страшенно.
Отакий комплекс меншовартості.

Передісторія української мови.

Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення сло­в'янських мов була Україна. «Те, шо слов'янська прабатьків­щина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», — стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабать­ківщину слов'ян»2, — уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, шо сучасна ук­раїнська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть ук­раїнці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, несло­в'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи.

Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'ян­ською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені пле­мена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював сло­в'янську, чи точніше — протоукраїнську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньо­грецькому географові Клавдієві Птолемею — II ст. н. є.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам

народ валінана (волиняни?]. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися».

Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Воло­димир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку кня­зівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цьо­го аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.

Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Гали­чину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті україн­ських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії.

1 все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушев-ський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метро­полії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом.

Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті

до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становите, і то, очевидно, лише на початку свого існування — до прийняття християнства, про шо буде сказано далі.



Українська мова, як було вже сказано, належить до індо­європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською2, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, шо сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну­ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я­вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була

пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про­сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль­них тривких мовних законів. 1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII—II ст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде­більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако­ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питегі і номери, іменників серед­нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо­го роду — іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і

вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Нечуй-Левицький). 1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду.

Ще більша тотожність спостерігається в особових закін­ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на­водяться форми класичної латині):

Однина Множина

1 -а ос. sedeo — сиджу sedemos (sedemus) — сидимо

2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш sedetes (sedetis) — сидите 3-я ос. sedeti (sedet) — сидить sedenti (sedent) — сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру­гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик­ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha — м 'ята, decem — десять.

Такого самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш-(новий — новіший, лівий — лівіший) і в архаїчній латині -ios-(novus — novios, laevus — laevios). Однаково в обох мовах за допомогою суфікса -є творяться деякі відприкметникові при­слівники: bonus — bene і добрий — добре, fortissimus — fortissime і найсильніший — найсильніше. Є чимало спільного в складі й відмінюванні займенників обох мов: tu і ти, tibi і тобі, sibi і собі, nos і нас, vos і вас, теа і моя, tua і твоя, sua і своя, Ші і твої, sui і свої тощо.

Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. На­явність же в різних мовах матеріально й функціонально то­тожних форм і особливо засобів вираження граматичних зна­чень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

Щодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запозичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в англійській мові до 55 % слів запозичено з французької мови, у румунській — близько 40 % слів слов'янського походжен­ня). Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями: мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинською мовою mater, pater, frater, soror, unus, duo, tres, decem) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими: тато і мама мають майже одно­звучні латинські відповідники tata і mamma; слово папа «хліб» споріднене з латинським panis «хліб» (у ньому по-дитячому повторено перший склад); вава «ранка, болить» своїм звучан­ням і значенням близьке до латинського vapulare «бути поби­тим, забитися»; куку «дивися, шукай» має той самий склад, шо й у латинських словах occultare «ховатися», oculus «око»; українське дитяче кака «брудне, погане» одного походження з латинським сасаге «випорожнюватися».

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ше в VII—VI ст. до н. є., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

1 коли в VI—VII ст. н. є. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли із со­бою багато елементів, властивих і сучасній українській мові. Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу мови попередніх жителів Балкан — іллірійців, але й тепер дуже відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а не до російської чи польської.

Дуже близька фонетика української і сербської та хорватської мов (обидві останні — майже тотожні). Зокрема, у сербській мові (і, зрозуміло, у хорватській) перед звуком є приголосні вимовляються так само твердо, як в українській: недела «неділя», весело. Не пом'якшуються приголосні також

перед звуком и: личити «личити», тихи «тихий». У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука *fc вимовляється і: //to «літо», dilo «діло». Отже, ці фонетичні особливості повинні були бути вже і в тих говорах, від яких відділилися сербські та хорватські племена і які стали основою української мови.

Багато спільного є у відмінюванні іменників, які в українській і в сербській (хорватській) мовах однаково поділяються на чотири відміни. Зокрема, у давальному й місцевому відмінках однини іменників 1 відміни відбувається чергування г, κ, χ із з, ц, с: у сербській мові нога — нози, рука — руци, муха — муси. Однаково звучить кличний відмінок в обох мо­вах: у сербській мові Йван — Йване, орач — орачу, сестра — сестро, сестрица — сестрице, лекар — лекару, друг — друже, Іунак «герой» — іуначе. Іменники IV відміни у сербській мові, як і в українській, приймають суфікс -ет- (фонетичний відпо­відник українського -ат-): теле «теля» — телета, телету і т. д.

З усіх слов'янських мов лише в українській і сербській (хорватській) мовах та ще в словенській (а також в іспанській та італійській, найближчих спадкоємицях латинської) дієсло­ва в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо: чumajeMo, чуjемо, оремо, ходимо, cmojuMO. Майже одна­ково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому спо­собі, наприклад, у сербській (хорватській): пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаіте. Однаково в них творяться дієприслівники, наприклад, у сербській мові: хвалепи, похва­ливши.

Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськи­ми, трапляються також у сербській (хорватській) мові в май­же однаковому звучанні й з тим самим значенням. Ось, на­приклад, деякі сербські слова: вабити, вир, га/, квоч­ка, китица, кожух, коливо «коливо», котва «кітва», крок, кут, каїьати, клекнути «клякнути», кудити «гудити», купати, крхки «крихкий», кутн>и (зуб), мршав «миршавий», наопако «навпаки», поготово «поготів», снага, треба і т. п. Назви місяців у хорватській мові такі, як в українській, хоча й ма­ють інше значення: травень — це «квітень», липан> — «чер­вень», српан> — «липень», листопад — «жовтень», але сечан> — «січень».

Наведені вище факти незаперечно свідчать, шо вже в VI— VII ст. (коли серби й хорвати переселялися з України на Бал-

кани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це була вже українська мова, хоч так вона, зрозуміло, тоді ше не називалася.

Немає сумніву, шо й записані візантійським істориком Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Атакі слова як мед і страва — це вже українські слова.

На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровсь­ких порогів, які наводить візантійський імператор Констан-тин Багрянородний (905—959) у трактаті «Про управління імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи його інформатором, шо вони мало шо дають для розуміння мови Київської Русі. Що ж до створеної в IX ст. Велесової книги, то вона дійшла до нас у списку десь не раніше XV ст., і її мова, отже, могла бути підправлена тогочасним перепису­вачем чи переписувачами. У тому ж, шо письмо, а значить, і різні документи, писані тогочасною українською мовою, існу­вали в Київській Русі ше до прийняття християнства, навряд чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика дер­жава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо раху­вати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів Аскольда, могла обходитися без письма.

Інші цікавинки! ТУТ!

Нашою мовою дано назви деяким країнам.
Наприклад, на санскриті слово "поламаний" пишеться як "chinnа".
Назва країни, яка випускає речі, що зразу ж ламаються China.
Ну а в нашій мові досі збереглося слово "чинити".
Тобто нашим далеким предкам доводилося ремонтувати китайський непотріб.
От вони і дали назву цій країні...

Суржик - це знущання над мовою. Краще вже розмовляти тою мовою, якщу добре знаєш. Тренуватись можна в колі сім'ї або сам з собою. Коли будеш вже нормально нею володіти, тоді можна виходити на вулицю і показувати свою майтестрність іншим.

фігня! так жодної мови вивчити неможливо!

Вибачте, але в нашій мові "чинити" означає інше, ніж російське "чинить".

Десь на пів шишечки

Якщо ми не виховаємо своїх дітей, то на нас вона закінчиться.

Краще суржиком, мова таке знущання витерпить і люди - тим більше. Окрім того, мову "в колі сім"ї або сам з собою" вивчити неможливо. Жодну мову. Підівчити - так, повноцінно заговорити - ні.